ЕТИЧНІ ТА ДЕОНТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ В ДІЯЛЬНОСТІ ФАРМАЦЕВТА 

«Людина, що лікує, має володіти чистим і милосердним серцем, спокійним темпераментом, відрізнятися великою вірою, постійним бажанням робити добро». Мудрість Стародавньої Індії

 

Зміни, що відбуваються протягом останніх десятиліть у різних сферах: охороні здоровʼя, фармації, психології, а також у сфері інформаційних технологій, призвели до радикальних змін у взаємовідносинах між лікарем, пацієнтом та фармацевтом. Асортимент лікарських засобів, що є в аптечних організаціях, значно розширився, і лікар не завжди встигає ознайомитися з інформацією про всі нові лікарські засоби. Водночас серед тих, що просуваються на фармацевтичний ринок та представлених на ньому лікарські засоби, далеко не всі досить повно та об'єктивно охарактеризовані за критеріями ефективності, безпеки, економічної доцільності та доказової медицини. У той же час рівень грамотності та вимогливості до свого здоров'я у певної частини населення підвищився, і пацієнти дуже часто звертаються безпосередньо до фахівця фармацевтичного профілю, минаючи лікаря. У зв'язку зі сформованими обставинами змінилася і роль фармацевтичного працівника. 

Фармацевтична етика як частина загальної етики є наукою про моральну цінність вчинків фармацевтичних працівників всіх ланок, їх поведінку у сфері своєї діяльності. Це обумовлюється особливостями їх практичної діяльності, положенням і роллю в суспільстві. 

 

Фармацевтична етика – це сукупність неформальних норм моральної поведінки фармацевтичних працівників при виконанні ними своїх обов'язків по відношенню до суспільства, конкретного пацієнту, один одному, контактним групам людей (медичні працівники, контролюючі органи та ін.).

Фармацевтична деонтологія («deon» – належне, «logos» – вчення) – практична наука, покликана дати спеціалістам знання, необхідні виконання функціонально-посадових обов'язків, і ті, які випливають із суспільної цінності професії фармацевта. 

 

Фармацевтична деонтологія вивчає норми поведінки фармацевта, направлені на максимальне підвищення ефективності медикаментозної терапії і створення сприятливого клімату у взаємостосунках з хворим, лікарем, колегами по роботі. Вона розглядає вимоги і правила поведінки фармацевтичного працівника, що забезпечують виконання їм професійного обов`язку, питання його совісті, честі і достоїнства, які служать показником високої цивільної відповідальності. 

Витоки становлення фармацевтичної етики і деонтології нерозривно пов`язані з лікарською етикою і деонтологією, оскільки на певному історичному етапі функції лікування і приготування ліків були нероздільні один від одного. 

Перші відомості про етичну сторону діяльності лікарів містяться в письмових джерелах староіндійської, старокитайської культури. У творах Стародавньої Індії Аюр-Веди («Наука життя», VI ст. до н.е.), в навчаннях староіндійських лікарів (і перш за все Сушрути) містяться чудові думки про обов’язок лікаря, його поведінку, відношення до хворих. Згідно цим стародавнім уявленням, лікар повинен володіти високими моральними і фізичними якостями, бути жалісливим, терплячим і спокійним, ніколи не втрачати самовладання. Особливе значення мало дотримання правил поведінки лікаря по відношенню до хворих в перед- і післяопераційний період, до вмираючих хворих та їх родичів.

 

НА ЗАМІТКУ!!!

У розвитку української фармації, фармацевтичної етики від зародження її в XIII ст. і до формування прообразу сучасної аптеки на початку ХХ ст. виділяють чотири основних етапи, які припадають на певні історичні періоди: 

1. Князівської доби (1256–1349 рр.)
2. Перший польський (1349–1772 рр.)
3. Австрійський (1772–1918 рр.)
4. Сучасний етап, пов'язаний з модернізацією, виходом на європейський ринок та широким асортиментом лікарських засобів на внутрішньому ринку.

 

Велика увага надавалася відбору майбутніх лікарів і методам їх психологічної і етичної підготовки. Враховувався стан здоров`я, памʼять і такі необхідні якості як скромність, благочестя. Бажаючий стати лікарем повинен позбавитися всякого роду пристрастей: ненависті, користолюбства, хитрості тощо. Глибоке гуманістичне розуміння ролі медицини в зміцненні здоров`я людини відображено в пам`ятці старокитайської медицини – книзі Хуан ді Ней-Цзіня «Про природу життя». В цій книзі були зроблені спроби визначити основні етичні правила, якими повинен керуватися лікар в своїй практичній діяльності: необхідність вселяти хворому упевненість в одужанні; індивідуальний підхід до хворого з урахуванням його характеру та фізіологічних особливостей.

Особливе місце в історії розвитку лікарської етики займає медицина періоду Гіппократа (рубіж V-IV ст. до н.е.). Найвидатніший лікар Стародавнього часу Гіппократ був першим, хто спробував систематизувати правила медичної етики на підставі багатовікового досвіду медицини. В своїй знаменитій «Клятві», в працях «Про лікаря», «Про благопристойну поведінку», «Про мистецтво», в «Афоризмах», написаних близько 2,5 тис. років тому, він створив Кодекс моральних норм, обов`язкових для тих, хто на все життя обрав лікування своєю професією.

 

Гіппократ рекомендував спрямовувати на лікування хворого зусилля не лише лікарів, але і всіх оточуючих. В жодному трактаті Гіппократа не йдеться про відмінність між вільними і рабами, за всіма признаються однакові права на увагу, турботу і пошану з боку лікаря. Гуманізм медицини Гіппократа полягає в тому, що вона самовіддано служить кожному хворому, незалежно від його соціального положення.

 

Гіппократ створив зведення законів для багатьох поколінь лікарів. Досі студенти всіх країн, закінчуючи медичні ВНЗ, вимовляють слова «Клятви», в якій проголошується:

«Я засвідчую під присягою перед лікарями Аполлоном, Асклепієм, Гігієєю та Панацеєю, беручи у свідки всіх богів та богинь, і відповідно до моїх здібностей та мого розуміння даю таку клятву:

• цінувати нарівні зі своїми батьками того, хто навчив мене лікарській умілості;
• жити спільно з учителем, а при потребі – ділитися з ним своїми достатками; Його нащадків вважати своїми братами, а вмілість, якою вони захочуть оволодіти, передавати їм безкорисливо і без письмової домовленості;
• знаннями, усними повчаннями, правилами, інструментами та всім іншим, що передбачено навчанням, ділитися зі своїми синами, синами мого вчителя та учнями, пов’язаними зобов’язаннями і клятвою, даною за законами лікарської професії, але тільки з ними й ні з ким більше;
• режим своїм хворим приписувати задля їх блага, відповідно до моїх знань і мого розуміння, утримуючись від завдання їм будь-якої шкоди;
• ніколи не приписувати нікому на його прохання смертельного засобу і не підказувати йому способу здійснення подібного задуму;
• точно так само не давати жодній жінці песарію для викликання аборту;
• зберігати непорочність способу свого життя і власної лікарської майстерності;
• ніколи не робити розтину у хворого навіть із явними ознаками кам’яної хвороби, а залишати виконання цієї операції практикуючому спеціалістові цієї справи;
• до якого дому я б не прийшов – я зайду в нього лише задля блага хворого, будучи далеким від розпусних намірів і спокус, особливо – від любовних утіх із жінками й чоловіками, будь вони вільними чи рабами;
• про що б я не дізнався під час виконання свої професійних дій або помимо них, що б не побачив і не почув про дії людського життя, які не слід будь-коли розголошувати, я змовчу, вважаючи це таємницею.

 

Якщо я непохитно виконуватиму все, що засвідчив під присягою, нехай мені буде дано щастя в житті і в лікарській майстерності і слава у всіх людей на всі часи, але коли я зверну із праведної дороги або оскверню дану клятву, нехай моя доля стане для мене протилежною».

 

У 1948 р. ВООЗ була прийнята «Женевська клятва» лікаря, в основу якої також покладено «Клятву Гіппократа».

«Клятва» зробила великий вплив на розвиток лікарської етики в подальшому. У працях давньоримського лікаря Галена (II ст. н.е.) підкреслювалося, що при спілкуванні з хворим треба проявляти такт, благородність, не викликати у нього роздратування, бути гуманним, приємним, рівним, зберігати при цьому гідність.

Величезне значення етиці взаємостосунків з хворими надавав Авіценна (Абу-Алі Ібн-Сінна) (II ст. н.е.) – учений, філософ, лікар, автор праці з медицини і лікознавства «Канон лікарської науки», що прославився не лише своїми пізнаннями, але і любовʼю до людини, чуйністю до її нещасть, жалів, хвороб.

Глибоке етичне значення було закладено в медичній емблемі, поширеній в VII-VIII ст. і зображалася у вигляді свічки, що горить, що означало «служивши іншим – згораю сам» («Allis inserviendo consumer»).

Особливе історичне значення у формуванні фармацевтичної етики має перший Аптекарський статут 1789 р., в якому були сформульовані вимоги до працівників аптек: «Аптекар, як добрий громадянин, що вірно береже посаду присяги, повинний бути майстерний, істинний, совісний, розсудливий, старанний, повсякчас присутній і виконуючий знання своє загальному благу відповідно...».

 

---

ЦЕ ЦІКАВО!!!

Фармацевтичні спільноти різних країн давно дійшли розуміння того, що необхідно звести в один документ усі правила професійної поведінки та етичні норми, накопичені багаторічною практикою, а також заявити про принципи та цінності, що визначають роль та відповідальність фармацевта перед суспільством. Так, у багатьох країнах з'явилися етичні кодекси фармацевтів. Одним із перших став Code of Ethics of the AphA, прийнятий у 1852 році  Американською фармацевтичною асоціацією.

У 1997 р. Міжнародною фармацевтичною федерацією (FIP) було прийнято Codе of Ethics for Pharmacists, який є моделлю для написання кодексів національних фармацевтичних спільнот.

---

 

У століття реформ потреба хворої людини в істинно людському відношенні до себе не зменшилася, а, навпаки, навіть загострилася.

На V Національному з`їзді фармацевтів України в 1999 р. серед інших важливих проблем, що стоять перед фармацією в сучасних умовах, розглядалося питання про необхідність створення Кодексу етики фармацевтичної асоціації України. Подібні документи давно створені і працюють в більшості країн світу. 

 

ЦЕ ВАЖЛИВО!!!

Збільшення ролі аптек може сприяти зменшенню кількості медичних помилок. Результати дослідження, проведеного в США в навчальній лікарні, показали, що на 1000 медичних призначень припадає 4 помилки, і 70% таких помилок могли б завдати серйозної шкоди. Це стосується переважно рецептурних препаратів.

В 1997 р. Радою Міжнародної фармацевтичної федерації був прийнятий Етичний кодекс фармацевтів. В ньому сформульовані принципи, які визначають зобов`язання і відповідальність фармацевтичних працівників і можуть бути використані національними фармацевтичними організаціями у власних Етичних кодексах. До основних принципів віднесені наступні:

• головний обовʼязок фармацевта – піклуватися про благополуччя кожного пацієнта;
• фармацевт однаково ставиться до кожного пацієнта;
• фармацевт поважає право особи на свободу вибору виду лікування;
• фармацевт поважає і гарантує право особи на конфіденційність;
• фармацевт співпрацює з колегами і іншими професіоналами і поважає їх професійні якості і систему цінностей;
• фармацевт в професійних відносинах поводиться відкрито і чесно;
• фармацевт служить потребам людини, громадськості і суспільства;
• фармацевт підтримує необхідний рівень професійних знань і навиків і розвиває їх;
• фармацевт забезпечує безперервність обслуговування у разі виникнення трудових суперечок, закриття аптеки або конфлікту з особистим моральними переконаннями.

 

Аптечні працівники по роду своєї професійної діяльності постійно спілкуються з хворими і їх родичами. Необхідність прояву по відношенню до них особливої чуйності, увага і терпіння диктується тим, що йдеться про здоровʼя і навіть життя хворого, а також тим, що у хворого порушено адекватне сприйняття оточуючого.

 

Прийшовши в аптеку, хворий, перш за все, звертається до фармацевта. І тут обов’язковим є дотримання високого відчуття такту, делікатності, співчуття, пошана, навички мовлення, міміки, жестикуляції, тембру голосу, манерою спілкування тощо.

Потрібно чітко зʼясувати, що дотримання гуманності в медичному обслуговуванні є свого роду мистецтвом перемагати хвороби не тільки ліками, але і словом. 

При перших відвідинах аптеки хворий, перш за все, звертає увагу на зовнішній вигляд провізора. Іноді перше враження визначає подальші взаємостосунки.

 

Одяг фармацевта повинен бути встановленої форми: халат і шапочка. Доречні халат і білі брюки. На шапочках може бути емблема чаші із змією. На халаті повинна бути картка, де указується прізвище, ім`я і по батькові фармацевта. Це полегшує спілкування і накладає на фармацевта певну особисту відповідальність за обслуговування хворого, а також підкреслює, що аптека упевнена в якості продукції, яку реалізує.

Оскільки зовнішній вигляд фармацевта – свого роду візитна картка аптеки, важливі скромність його одягу, акуратність і охайність, що підкреслює естетичну помірність і виключає зловживання косметикою. Акуратність – це не тільки відсутність яскравості в одязі, але і дисципліна, вірність даному слову, взятому зобов`язанню тощо.

 

Встановити контакт з хворим допомагають манера рухатися, говорити, тон, інтонація, уміння слухати. За поставою і манерою рухатися відвідувач аптеки робить висновок про відношення фармацевта до роботи, його енергію, темперамент, характер. Нервозність фармацевта обовʼязково передається хворому. Тому не слід метушитися, створювати відчуття турботи.

 

Темп мови фармацевта повинен бути помірним, оскільки швидка мова погано сприймається. Психологи встановили, що 60-65% інформації, що запам`ятовується, належить зору, 10-15% – слуху, 7-10% – дотику, 5-6% – смаку і 2-4% – нюху. Тому, кажучи про прийом лікарського засобу, краще тримати його в руці, щоб сконцентрувати на ньому увагу хворого, особливо, коли відпускається декілька лікарських препаратів. Фармацевту необхідно володіти силою голосу і правильною лексикою.

 

Гучний голос – ознака неповаги, нетактовності; тихий – примушує хворого перепитувати, прислухатися; різкий голос нервує хворого; монотонний – стомлює. Виразність мови визначається і її технікою, до якої відноситься правильне дихання, гнучкість голосу, дикція, правильний наголос. Слід уникати непотрібних реплік і оборотів типу «зрозумійте ж мене», «з глузду зʼїхати», «це треба ж» і ін. Важливе значення в спілкуванні з хворими має міміка. Фармацевт повинен відчувати внутрішню потребу пацієнта, бути чуйним і уважним.

 

Налаштовує на позитивний лад співпраці з хворим і добрий жарт, усмішка фармацевта. В зв'язку з цим, англійський лікар XVII ст. Сайднем вважав, що «прибуття в місто клоуна значить для здоров’я людей більше, ніж десятки мулів, навантажені ліками».

 

Фармацевт повинен уміти слухати хворого. Хворому треба дати можливість виговоритися, бо як свідчить латинська приказка «Dext etanimam lerari» - «сказав і полегшив душу». Хворий страждає не лише фізично, але і морально, тобто хвороба міняє його положення в суспільстві, в сім`ї, робочому колективі. Тому обов`язок фармацевта – підтримати, обнадіяти, щоб хворий повірив в своє швидке одужання. Увага, участь, захист, сприймаються ним як цілющий бальзам. Бесіду краще всього вести у формі короткого діалогу, впливаючи на думки і відчуття хворого, при цьому повідомлення повинне містити тільки ті слова, які переконають хворого в ефективності лікування. Логічність думок досягається формулою: склад, вживання, ефект. Психологами встановлено, що людина запам'ятовує 1/5 почутого, тому фармацевту необхідно чітко, а може бути і двічі пояснити спосіб і час прийому ліків, спосіб його зберігання умови і місце. Літнім людям, які давно лікуються, слід коректно нагадувати про правила прийому. Не варто довго і настирливо доводити ефективність препарату, це викликає у хворого недовір`я. Бесіда з ним повинна тривати 3-4 хвилини. З хворим не слід сперечатися і нав'язувати свою точку зору. Говорити слід тільки по суті. Важливим моментом діалогу є пауза, що дає можливість хворому обдумати сказане фармацевтом.

 

Зараз на касових чеках пишуть «Бажаємо здоров`я», «Будьте здорові» тощо – це також елемент психологічної дії на хворого.

На вітання хворого «Добрий день» фармацевт зобов’язаний відповісти привітно і ввічливо. Тактовна і змістовна розмова має важливе значення для встановлення особистих симпатій. Недопустимі такі вирази як: «Мені ніколи!», «Вас багато, а я одна», «Я ж Вам вже сказала: все одно до- або після їжі!», «Треба уважно слухати і не перепитувати» тощо.

 

Фармацевту важливо володіти інтуїцією, тобто передбачати поведінку хворого, розуміти його відчуття і думки по як найтонших ознаках емоційного стану, нюансах міміки, жестах.

 

Хворих треба розділяти по типу нервової системи: до соромʼязливих проявляти участь і увагу, до дратівливих відноситися спокійно, до товариських – тактовно, до грубих – витримано, холоднокровно, зберігаючи при цьому гідність. 

Принципи фармацевтичної етики передбачають необхідність застереження хворих від так званої «любові» до лікування (фармакофілії) і від фармакофагії (вживання ліків у великих дозах). Моральні і правові аспекти взаємостосунків фармацевта і хворого вимагають збереження в таємниці деяких несприятливих відомостей про захворювання, а також про те, при якому захворюванні застосовуються ті або інші лікарські засоби. Це сприяє збереженню психічної рівноваги хворого, позитивно впливає на результат лікування, даючи можливість мобілізувати фізичні і духовні сили на боротьбу з хворобою.

Таким чином, дотримання принципів фармацевтичної етики і деонтології є свого роду мистецтвом перемагати хвороби не тільки ліками, але і словом, співчутливим відношенням. А щоб серце і відчуття не підвели і підказали правильне рішення, є хороше правило деонтології, сказане колись англійським лікарем XVII ст. Сейднемом: «треба поставити себе в положення хворого і обходиться з ним так, як би хотів, щоб відносилися до тебе в аналогічній ситуації».

Фахівець фармацевтичного профілю сьогодні – не просто продавець, він має бути носієм знань про об'єктивну достовірну інформацію про лікарські засоби, раціональну фармакотерапію та безпеку її для пацієнта.

Професіонал-фармацевт повинен мати високі моральні якості: повага до всіх пацієнтів, відкритість і чесність дій, пріоритет інтересів пацієнта, вміння співчувати та співпереживати; чітко виконувати вимоги фармацевтичної деонтології щодо пацієнта, лікаря, колег, реалізуючи високу місію фармацевтичного працівника – збереження та зміцнення здоров'я людини.

Остапець Марина, кандидат медичних наук,
доцент кафедри патологіїта судової медицини
Київського медичного університету