Аптечна мережа 9-1-1: Наші герої pharm-фронту працюють під обстрілами заради людей

Фармацевти Аптечної мережі 9-1-1 відкривали свої аптеки навіть тоді, коли вулицями йшли ворожі танки. Бігли на роботу під обстрілами, бо на них чекали пацієнти. Надавали допомогу в аптеках тим, кому вона була життєво необхідна тут і зараз. Вони знають ціну життя і роблять все можливе, щоб люди завжди мали доступ до лікування.

 

Віра Юрченко: Якщо всі думатимуть про себе, тоді хто допомагатиме людям?

В районі, в якому вона живе, без слідів поранень немає жодної будівлі. Прилетіло і в «Аптеку 9-1-1», де працює Віра Михайлівна Юрченко. Але навіть після цього вони з чоловіком продовжили обслуговувати відвідувачів. Це була єдина аптека на весь харківський район П’ятихатки, де завжди можна було придбати ліки.

У 2010 році Віра закінчила фармацевтичний коледж. До війни працювала адміністратором з приймання товару. Перші два дні аптека в П’ятихатках залишалася зачиненою, як й інші аптеки поруч. А 26 лютого, з дозволу куратора, Віра Михайлівна відчинила аптеку і встала за перший стіл. Було дуже страшно. На вулиці стояла черга з 300 людей, отже, боятися було не на часі. Чому довелося піти на такий радикальний крок? «Мої колеги роз’їхалися, або боялися виходити на роботу. А я не могла залишити стареньких без ліків, малюків — без їжі та пелюшок. Серцеві та заспокійливі теж потрібні були усім...

Щоб я не залишалася в такий страшний час в аптеці сама, на допомогу прийшли найрідніші люди: син Даниїл та мій чоловік Вадим, з яким ми досі працюємо вдвох. Я безмежно вдячна їм за підтримку!». Її воєнні будні починалися о 6-й ранку, одразу, як закінчувалася комендантська година. О 6.15 вони з чоловіком вже були в аптеці. Збирали у пакети та ящики медикаменти за списками, які люди заздалегідь увечері надсилали Вірі Михайлівні. Близько 7.30-8.00 починалося обслуговування тих, хто стояв в черзі — теж з 6.15. Чоловік займав свій пост коло дверей, видавав зібрані ними пакети і пускав в аптеку по кілька відвідувачів, інакше було неможливо втримати порядок. Усі були налякані, поспішали, але завжди дякували, що аптека працює.

 

---

Під час обстрілів аптеку не зачиняли — продовжували працювати. Коли поруч прилітало, падали на підлогу разом з відвідувачами або пересиджували обстріл в підсобці без вікон.

---

 

Ліки закінчувалися і щоб задовольнити попит, довелося відкрити ще одну аптеку і працювати в обох одночасно. «Через сильні обстріли товар неможливо було доставити. Виник дефіцит. Певний час я підбирала заміну, але згодом запас майже вичерпався. Тоді мені привезли ключі від аптеки, яка стояла зачиненою. Там ще був товар. Спочатку я перейшла працювати туди, але потім довелося з людьми бігати з аптеки в аптеку — щось було в одній аптеці, а щось в іншій. Біжимо, над головами летить… Головне — не зупинятися і вгору не дивитися».

А 6 березня в одну з аптек прилетіло. «Той день я не забуду ніколи. Ми були в аптеці втрьох — нам на допомогу прийшов син. Почався сильний обстріл. Чоловік відразу зрозумів, що буде непереливки і почав кричати відвідувачам, щоб вони скоріше виходили. Люди обурювалися, називали його безсердечним. Якби вони знали, що чоловік врятував їм життя!

Я ледь встигла зачинити двері і опустити ролету. І тут почався жах. Поруч з нами летіли снаряди, довелося впасти прямо під тією ролетою і закрити голову руками. Я почула, як посипалося скло з вікон. Влучили в метрі від мого сина!

Уламки снаряда потрапили в касовий апарат, за яким я працювала, і застрягли в шафі за моєю спиною. Я безмежно вдячна своєму чоловіку, що він, попри спротив, вигнав усіх відвідувачів! Їх порізало би уламками і невідомо, чи вижив би хтось. В результаті того обстрілу біля магазину, який навпроти нашої аптеки, загинули 11 людей. У мене досі у вухах стоїть страшний крик поранених людей».

Випробування війною триває вже десятий місяць. Але здатися і виїхати з міста означає приректи людей на болісну і довгу смерть. «В П’ятихатках до війни працювали 7 аптек, а коли почалася війна, всі аптеки зачинилися! Хто допомагатиме людям? Я вмію робити уколи, знаюсь на ліках, можу перев’язати пораненого, заспокоїти знервованого, підтримати переляканого. То хто ж, як не я? Я працюю і залишаюся в своєму місті до нашої остаточної Перемоги! Я потрібна людям саме там, де я є — в своїй аптеці. Не дарма ж я фармацевт!».

 

Анна Віннік і Світлана Макаренко: Відпочинемо після Перемоги!

З першого дня війни Анна Павлівна Віннік та Світлана Григорівна Макаренко на передовій фармацевтичного фронту. І це без перебільшення! Жінки працюють в Харкові, який постійно обстрілюється. 

Вони пліч-о-пліч обслуговували відвідувачів в «Аптеці низькі ціни №1» на вул. Балакірєва до 1 липня. Але зустрічали війну жінки кожна в своїй аптеці.

Анна Павлівна Віннік була завідувачкою харківської «Аптеки 9-1-1» на Північній Салтівці. «24 лютого я відкривала аптеку сама. Усі мої колеги виїхали, повідомивши про це смс-ками. Довелося залучити свою 20-річну доньку — вона подавала товар та контролювала порядок в аптеці, поки мама обслуговувала людей. Так ми протрималися тиждень. Потім на Салтівці зникла електрика і аптеку довелося зачинити. А нам — переїхати жити у лікарню, точніше в Інститут загальної і невідкладної хірургії ім. В.Т. Зайцева, бо потрапити в свою квартиру вже не могли через воєнні дії». 

Світлана Григорівна Макаренко до війни завідувала «Першою аптекою» на Площі Конституції.

«24 лютого мені зателефонували дівчата з нічної зміни і сказали, що їм страшно і вони хочуть піти. Я побігла в аптеку прийняти зміну. Разом зі мною вийшла моя заступниця. Черга збільшувалась разом з силою вибухів. Коли закінчився перший воєнний робочий день, додому йшла пішки, бо транспорт не ходив. На ранок за мною приїхав волонтер — він потім ще кілька днів возив мене на роботу і додому. 27 лютого дорогою додому ми потрапили під страшний обстріл біля Парку Горького. Я тиждень не могла оговтатися. «Перша аптека» вже не працювала, адже центр Харкова бомбили. Потім я зателефонувала куратору і вона нас з Анною перевела в «Аптеку 9-1-1» на вул. Балакірєва, 8/1». 

Жінки працювали спочатку там, а коли закінчилися заспокійливі та антигіпертензивні ліки — ті, що найбільше були потрібні людям, перейшли в «Аптеку низькі ціни №1», де препарати ще були. «Графік роботи був настільки щільним, що навіть в магазин за їжею вийти не могли. Люди йшли без перестанку, їхали за ліками з усього Харкова. Тоді наша начальник відділу кадрів привезла нам три величезних пакети з продуктами і водою. То була така радість!» — сміється зараз Анна Павлівна.

Приходило багато волонтерів, залишали довжелезні списки ліків. Завідувачки збирали ці замовлення вечорами, щоб вдень не затримувати людей, які і так годинами стояли в черзі. А ще, зазвичай після закриття аптеки, привозили товар з зачинених аптек. Вони оприходували його вночі, а на ранок відвідувачі вже могли придбати ліки.

Пацієнти дякували, деякі навіть зі сльозами на очах, бо знайти необхідні препарати в місті, яке постійно обстрілюється, було непросто. «Люди під час війни дуже змінилися. Почали цінувати те, що для них роблять інші, — пригадує Анна Павлівна. — Ніколи не забуду, як одного разу біля аптеки зупинився БТР і з нього вистрибнув військовий. Він забіг в торговий зал, його трусило. Черга розступилася, а потім…люди не дозволили чоловіку навіть гаманець дістати — скинулися і сплатили за його препарати». 

За перші 36 днів, які жінки працювали разом, у них не було жодного вихідного. «Це нормально, — кажуть фармацевти. — Йде війна і ми на передовій. Відпочивати будемо після Перемоги!»

 

Віталіна Глущенко: На моєму місці так вчинив би кожен працівник аптеки

В Тростянець на Сумщині російські війська зайшли 24 лютого. Понад місяць люди жили під окупацією. Ворог постійно обстрілював місто. Місцевих мешканців виводили на вулицю і змушували сидіти вночі під хатами – в цей час окупанти виносили з осель все, що впадало їм в око. 

Мародерство процвітало, тому фармацевт «Аптеки оптових цін» Віталіна Василівна Глущенко, яка залишилася сама, потроху виносила і ховала лікарські засоби, аби їх не розікрали. «Я жила поряд, тому все, що могла винести — ліки, зокрема інсуліни, та виручку намагалася забрати додому».

Аптека працювала до 26 лютого, але потім ситуація в місті стала надто напруженою, і довелося зачинитися. 3 березня дівчина прийшла в аптеку і побачила, що замок зірваний, вітрини потрощені, а всередині російські військові. Вони поводилися, як вдома — курили та пили каву, всюди рилися, викидали все з ящиків. Видно, що вони хазяйнують так не перший день. 

Віталіна попросила дозволу забрати ліки. Спочатку дівчину намагалися вигнати, але потім погодилися на компроміс — вона дає їм «Пасту Теймурова», а потім нехай робить, що хоче.

Коли окупанти пішли, вона зібрала препарати, які ще залишилися. Намагалася робити все якнайшвидше, адже ворог міг передумати і повернутися. Дівчина забрала додому не тільки ліки, а й 111 000 гривень виручки, щоб за нагоди передати кошти куратору.

Вранці до її будинку вдерлися військові, наставили на неї автомат і закомандували: «Даем сутки, чтобы освободить квартиру. Придем и увидим вас тут — расстрел на месте!»

Віталіна запакувала в сумки документи і гроші та переїхала жити до знайомих. В цей будинок наступного дня влучив снаряд. На дівчину обвалився дах. Віталіна отримала серйозну травму голови. Коли сусіди її витягали, вона попросила обов’язково забрати сумки – без них категорично відмовилася їхати в лікарню. 

Віталіні зупинили кровотечу і наклали 12 швів на голові. До того ж з`ясувалося, що в неї струс мозку. «Світла в лікарні в Тростянці не було, коли я туди потрапила. Лікарі обробляли мої рани під світлом ліхтарика». Її відвели в палату, розташовану в підвалі, адже лікарню цілу ніч обстрілювали. О 6-й ранку жінка разом із сусідкою з палати вирішили тікати. 

Йшли лісом понад 10 кілометрів. Дорогою було всяке — часом втрачала свідомість, але сумки з документами та грошима з рук не випускала. Так дісталися села Мащанка, де на них натрапили волонтери. Вони й відправили Віталіну та її супутницю до лікарні в Полтаву. Довелося зняти шви, промити рани та накласти шви знову. В лікарні дівчина провела багато часу. Дуже хвилювалася, щоб дорогоцінний «скарб» нікуди не подівся, тому навіть на перев’язки ходила з сумками. Зателефонувала колезі в Тростянець і попросила забрати ліки, коли місто звільнили. 

Після виписки передала врятовані гроші полтавським колегам і повернулася на роботу. Зараз дівчина працює в своїй аптеці, хоча травма голови досі дається взнаки. 

«Це було тяжке випробування, але я зберегла все, за що відповідала. І ліки, і кошти. Я не вважаю це героїзмом. На моєму місці так вчинив би кожен працівник аптеки».

 

Світлана Лозенко: Дуже страшно бути мішенню

В системі охорони здоров`я не може бути випадкових людей. І не важливо, який фах ти отримав — медичний чи фармацевтичний. Адже фармацевт і лікар з однаковою відповідальністю мають опікуватися здоров’ям і життям пацієнтів. Іноді навіть ризикуючи собою.

Російські війська зайшли в містечко Іванків на Київщині в перші дні війни. Світлана Василівна Лозенко, завідувачка «Аптеки птових цін», 24 лютого була на роботі. Але обстріли посилювалися і довелося евакуюватися.

Ворог прицільно гатив по машинах, що намагалися виїхати з містечка. Рятуючись від куль, їхали закинутими об’їзними дорогами. Так вдалось дісталися селища неподалік Іванкова, де в них був будинок. Згодом цей будинок прихистить ще й найбільший аптечний скарб — лікарські засоби, які завідувачка врятує від непроханих російських гостей.

«Аптека оптових цін» знаходиться в самому центрі містечка, навпроти будівлі держадміністрації. Світлана Василівна навідувала її кожні три дні, і 13 березня побачила страшну картину. «Двері в аптеку розтрощені, вітрини розбиті, на подвір’ї валяються гільзи. Я забігла всередину — але… тут вже попрацювали мародери. Треба було рятувати те, що залишилося».

Жінка кинулася до осередку окупаційної влади – просити дозволу вивезти з аптеки рештки ліків та техніки. Довелося довго пояснювати під дулами автоматів, що вона завідувачка, пред’являти документи. Світлана Василівна тоді не думала, чим може закінчитися її благородний порив. Але їй пощастило. В окупантів того дня був гарний настрій… дозволили.

Вони з чоловіком заходилися збирати ліки, вантажити холодильник для їхнього зберігання, комп’ютери, сканери. Відлік часу йшов на хвилини. «До нас навідувалися солдати і питали: «Долго еще?» На третій раз у них урвався терпець: «Даю пол часа и начинаем стрелять!»

Встигли! Потім була небезпечна дорога через блокпости, але довезли все цілим та неушкодженим. Вже в темряві розвантажували та ховали в льосі, щоб ворог не побачив і не розстріляв ні їх, ні врятовані лікарські засоби.

Треба було попередити керівництво про те, що вона вивезла з аптеки товар та техніку. Однак зв’язку не було. Світлана Василівна пішла у поле за селом і звідти їй вдалося додзвонитися в Київ своєму куратору. Поки розмовляла, її «побачив» російський гвинтокрил і почався обстріл. «Я сховалася у лісі. Вже потім, коли він полетів далі, добігла до свого дому. Тоді я вперше серйозно злякалася. Вперше в житті довелося бути мішенню».

31 березня ввечері окупанти покинули містечко. А 25 квітня відкрилася «Аптека оптових цін». Першою в Іванкові! Місцеві мешканці боязко заходили в аптеку. Вони не могли повірити своєму щастю. «Ледь дочекалися, поки ви відкриєтеся. Ледь дожили», — казав кожен другий.

Окупований Іванків був повністю відрізаний від світу понад місяць — мости розбомбили і люди не мали жодної можливості придбати лікарські засоби. Отже, і на будь-яку медичну допомогу не могли розраховувати.

«Коли ти працюєш для людей, а наш фах іншого не передбачає, то не думаєш про себе. Ліки, які вдалося тоді зберегти, стали справжнім спасінням і врятували не одне життя. Якщо б довелося ще раз пережити таке, я б жодної хвилини не роздумувала. Здоров’я пацієнтів для мене — найбільша нагорода».

 

Вікторія Хамзіна: На вулицю без «Барбовалу» не виходжу

«Аптека оптових цін», якою завідує Вікторія Михайлівна Хамзіна, знаходиться в одному з найнебезпечніших районів Миколаєва — Інгульському. Він потерпав від острілів з першого дня війни.

Вже 25 лютого в аптеці з 7 працівників залишилися двоє — завідувачка та її заступниця Олена Тендерес. Вони вдвох і тримали фармацевтичний фронт на своїх плечах до кінця березня. Обслуговували сотні людей щодня. До них в аптеку приходили не тільки місцеві, що живуть поряд. До них їхали з усього Миколаєва, з сіл та з окупованої Херсонщини. В чергах люди стояли годинами, іноді навіть непритомніли. 

Ліки швидко закінчувалися. Підбирали заміну з того, що поки залишилося, намагалися кожному допомогти. В кінці першого тижня полиці з серцевими та заспокійливими майже спорожніли. Традиційний асортимент вичерпався. Кілька разів їм привозили препарати з зачинених аптек. І після того, як закінчувався робочий день, у фармацевтів починався… робочий вечір. «Ми приймали та оприходували товар, щоб зранку викласти у продаж. Люди наступного дня бачили ліки, яких вчора не було, і не стримували своєї радості. Вони кричали в кінець черги: «Барбовал» є!» А звідти їм відповідали оплесками».

Аптека, попри небезпеку, працює щодня. «Ми знаходимося в скляному півтора поверховому приміщенні і під час сильних обстрілів все здригається і дзвенить. Доводиться зачинятися, щоб люди не постраждали, якщо влучить. Ми з колегами ховаємося в аптечній кухні чи в туалеті — там немає вікон, тому не так страшно». 

До останнього часу в Миколаєві не було безпечних місць. Вікторія Михайлівна пригадує, як йшла додому з роботи і почалося бомбардування. Тоді її врятувала старенька бабуся, поруч з будинком якої це трапилося. Вона просто затягла жінку до себе у двір і вони там вдвох сховалися. «Після того випадку я теж стала шанувальницею «Барбовалу» — тепер на вулицю без нього не виходжу», — сміється завідувачка аптеки. 

Вдома, щоб мати можливість хоча б трохи відпочити від виття сирен і звуків вибухів, жінка в ванній кімнаті влаштувала «кабінет» — там вона і про нові ліки читала вночі, і спала. На 8 поверсі, де вона живе з сином, небезпечно. Коли прилітало неподалік, будинок розхитувався і було невідомо, чи встоїть.

Іноді їй ставало страшно. Подруги вмовляли її виїхати з міста. «Але в цей момент я пригадувала очі людей, які стоять в черзі за ліками. Серед них багато стареньких та самотніх. Я працюю в цій аптеці вже 4 роки і багатьох знаю особисто. Найстрашніше, що може статися під час війни — залишитися сам-на-сам з хворобою. Я не маю права їх кинути. Я обрала цей фах, то мушу бути зі своїми пацієнтами. Я нікуди не поїду і зроблю все, щоб ми усі разом зустріли Перемогу тут, в нашому рідному Миколаєві!».